Мітинг до річниці Голодомору 1932-1933 рр. - Борисова Олена Миколаївна - Історія, правознавство - Каталог файлів

( в запису звучать дзвони, далі лунає голос диктора)

Не сьогодні це сказано: «Час народжуватися і час помирати. Час руйнувати і час будувати. Час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити.» Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932 - 1933 років. Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна з найстрашніших таких сторінок - Голодомор , який призвів до небачених безневинних жертв.

Довго мовчала офіційна статистика, відмовчувалися архіви. Та під силою неспростованих фактів і доказів правда почала відроджуватись. І не слід розцінювати сьогоднішнє ушанування всіх безневинно убієнних як запізніле голосіння, як то декому здається.

Пам’ять народу наше най достовірніше джерело. Вона жива, це її тривожні дзвони закликають кожного з нас сьогодні перепустити крізь власне серце цей велетенський білль, зробити висновки відповідно до свого розуміння моралі, добра і перед усім - відповідальності.Сьогодні настав час для правди, до неї безмовно закликають мільйони мученицьких жертв тих трагічних для України часів.

Літа 1933-го від Різдва Христового був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні, пам’ятають інше.

На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика,похилена лицем до землі, а лиця майже не має. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І

безконечна одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… ні від кого не вимагаючи,ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

( на фоні музики хлопчик читає вірш «Вічний монолог»)

            Я ще не вмер… ще промінь в оці грає.

            В четвер мені пішов десятий рік.

           Хіба в такому віці помирають?!

            Ви тільки поверніть мене на бік.

            До вишеньки.

            В колиску ясночолу…

            Я чую запах квітів. Я не вмер…

           А небо стрімко падає додолу.

           Тримайте хтось!

           Хоча б за коси верб…

            Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

           Окраєць ласки.

           Чи хоч з печі диму!

            В клітинці кожній – озеро води.

            Я ще не вмер.

            Усі проходять мимо.

           …А житечко моє таке густе.

            …А мамина рука іще гаряча.

            Вам стане соромно колись за те.

            Та я вже цього не побачу.

Голод забрав тих, хто за шмат хліба насущного не  стежив і не доносив на брата, не виривав останнього  окрайця з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею. Красти, вбивати, аби  вижити.

  У голодоморі 33-го до останнього трималися жінки, бо діти  ж. І тому часто  перед смертю матері божеволіли.    А коли не ставало матерів, гинули  осиротілі діти. А першими відходили чоловіки… Люди втрачали людську подобу,  мали місце і випадки канібалізму. Страшнішого гріха, мабуть, світ не

знав – змучена голодом дитина вмирає посеред повних колосків пшениці.

Мати-Україна:

Господи! Вседержителю наш! Чи ти осліп від горя і людських гріхів. Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знає від сотворєнія, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо! Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині  святими душами.  Богородиця! Матір наша  небесна! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на  поталу червоним дияволам?

  У скорботну хвилину  задумаймося над нашою долею, долею наших дітей, нашої України і  зрозуміймо: а ні на крок не посунемося ми на шляху духовного відродження,якщо ступатимемо по рідних могилах, топтатимемо свою історичну пам'ять, а з нею і гідність свою. Бо все так просто – щоб нас шанував світ, варто самим себе шанувати.

Покоління ХХІ ст. мають чітко усвідомлювати масштаби   втрат, що поніс народ України, адже саме йому  доведеться робити висновки на майбутнє. І тому сьогодні, ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов’язані назавжди увічнити у своїй пам’яті тих, хто став безвинною жертвою голодомору.

( хвилина мовчання, звучить  метроном)

             Хай палає свіча… Хай палає.

                                     Поєднає нас вона в цей час.

             Хай сьогодні спогади лунають

            Пам'ять світла, чиста і велична,

             Хай  сьогодні поєднає нас.

 Народе мій! Пам'ять знову відродилась.

 Прийшла з остогидлого життя,

 Щоб свічкою новою запалала

 Душа, зірвавши пута забуття.

 В молитвах всіх померлих пригадаю,

 Живим у Бога буду щедрості просити.

                    Воскресне дух! Я всіх  вас заклинаю

  Людської пам’яті свічку запалити.

 З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть, і тягар гріха з душі спадав. Прошу всіх запалити свічки скорботи і вшанувати пам’ять жертв голодомору хвилиною мовчання

Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути – ні матеріальних, ні тим більше людських. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам’ять тих, що залишилися в живих. Україна і досі змиває кров невинних жертв.

У народній пам’яті ніколи на забудеться трагічне лихоліття 1932 – 1933 років, коли на очах всього цивілізованого світу над українським людом звершалося злодіяння масового знищення народу. Це був найчорніший час в історії України. Навіть через багато десятиліть боляче ступати стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.